Стародавні жителі Магриба називали сухі пустельні землі «Ас-сахра», що в перекладі означає «пустельна місцевість або пустельний край». От звідки дістала свою назву Сахара — найбільша пустеля на Землі. Ми прямували до Сахари, сподіваючись хоч трохиосягнути її велич. На три дні нашою базою стало туніськемісто Тозер, що простяглося вздовж північного берегасолоного озера Шотт-ель-джерід. Цей величезний солончаклежить на південному заході Тунісу. Його ширина — 20 км, аплоща — 250 кв. км. Після сезону дощів воно вкрите товстою соляною кіркою, а в сухий сезон межі озера взагалі стають суто символічними. Назва краю пішла від назви озера — Ель-джерід, що вперекладі означає «пальмове віяло». Уздовж північно-західного берега простягся величезний пальмовий масив. У ньому росте понад півтора мільйона фінікових пальм. Де вода, там і життя: Тозер живить 200 підземних джерел, деякі з них цілющі. Це справжні оази. Систему водопостачання міста було побудовано ще 1270 року.

Спершу ми вирушаємо подивитися на свято збирання фініків. З машини пересідаємо на калеш — легку карету, запряжену парою коней — і незабаром опиняємося в глибині фінікового раю. Навколо справжній пальмовий ліс. Усупереч поширеній думці, пальма — це не дерево, а деревовидна рослина. Фінікова пальма — справжній Божий дар, її культивують уже шість тисячоліть. Існує аж 18 видів фінікових пальм, і головна їх цінність — поживні плоди. Рослина починає плодоносити уже із чотирьох років. У ста грамах фініків міститься 300 калорій, тож деяким тунісцям досить з'їсти лише сім фініків і випити склянку молока на день. З усього розмаїття сортів найкращим вважають діглет-нур — «світлі пальчики». Ці фініки такі прозорі й соковиті, що крізь м'якоть видно кісточку. До речі, смажені фінікові кісточки є непоганим замінником кави.

Для багатьох місцевих жителів пальми — справжні годувальниці. Кожну фінікову гілку з плодами обгортають целофаном, оскільки дощ може зіпсувати плоди, що дозрівають. Така турбота не викликає подиву, адже 50 пальм приносять гарний прибуток: 7—10 тис. динарів на рік (це 7 тис. доларів). Окрім того, фініки ще й гарні ліки. З них роблять засіб від кашлю та астми. Коли пальма старіє, у її верхівці просвердлюють дірку, встромляють трубку й добувають пальмовий сік — легмі. Він дуже солодкий, отже — це чудова сировина для виробництва вина та горілки арак. Стовбур пальми використовують як будівельний матеріал та паливо, а з листя роблять огорожі, що перешкоджають просуванню піску. Під улюлюкання жінок чоловіки спритно здираються на пальми, акуратно зрізують плоди й спускають їх униз на мотузках. У Тозері ми відвідали церемонію відкриття гольф-клубу «Оаза». Честь відкрити клуб і зробити перший удар було надано міністрові туризму Тунісу панові Тіжані Хаддаду, Незважаючи на близькість пустелі, власники сповнені оптимізму, адже доки є вода, є й упевненість у завтрашньому дні.

Місто Люка Скайвокера

Ближче до вечора на нас чекав сюрприз: з готелю ми вирушили ганяти по барханах на позашляховику та милуватися заходом сонця в пустелі. Варто проїхати хвилин сорок від Тозера, і ви потрапляєте у відому всім кіноманам місцевість. Зветься вона Онг Джемал — «шия верблюда». Саме тут знімали епізод із життя Люка Скайвокера для «Зоряних воєн» — серед пустелі побудували декораційне місто Татуїн. У вечірніх відблисках сонця воно було прекрасне. Як сонце «тоне» в морі, так воно «потонуло» й у пісках. Після цього всі присутні налягли накидки й перетворилися на лицарів, джидаїв і принцес Лей. Потім накрили столи й поставили величезне шатро. Засяяли зорі, заграли музики, африканці почали виробляти неймовірні па в танці капуеро. А потім була святкова вечеря. Берберські жінки печуть перепічки, по сусідству іржуть коні й форкають верблюди, чоловіки награють арабські мелодії, а юні східні красуні виконують танець живота. Ой, якби я був султаном, то мав би одну дружину! Туніс — єдина мусульманська країна, у якій багатоженство заборонено. Поступово місто наповнювалося звуками десятків мов — Татуїн із декорації перетворювався на реальність.

Перегони на верблюдах

Наступного дня прямуємо до міста Дуз. Це типове поселення, з усіх боків оточене піщаними дюнами. У ньому є символічна брама в пустелю, за якою панує лише світ піску. Щороку в місто з'їжджаються учасники й глядачі на фестиваль Сахари. Відоме воно різними національними виставами, виставками картин, собачими перегонами, змаганнями співаків і танцюристів. Але головна його родзинка — перегони на верблюдах. У цих перегонах беруть участь білі бігові верблюди. На ці перегони їх доставляють з усіх країн Північної Африки: Єгипту, Лівії, Алжиру, Марокко й навіть із Франції. Дистанція забігу — 42 км. Глядачі сідають на трибунах, напружено чекають старту. Щоправда, замість традиційного стадіону перед ними видніють безкрайні простори пустелі. Близько п'ятдесяти верблюдів лежачи чекали старту. Погоничі жваво перемовлялися. Більшість із них уже зустрічалися на минулих змаганнях. І ось нарешті лунає сигнал готовності. Сідаючи на верблюда, погонич хапає тварину за носа. Успішний старт не головне, головне успішний фініш. Постріл зі старовинної рушниці сповіщає про початок змагань. Назвати тварин прудкими дуже важко — верблюди не коні, тож глядачам доведеться довго чекати на фініш. Одногорбий верблюд, дромадер, тижнями може жити без води та їжі. Тунісці називають верблюдів «даром Аллаха». Згідно з Кораном, верблюд — це втілення сили й мудрості творця. Хіба могли б люди обходитися без них у пустелі? Адже, крім того, що верблюди дають молоко та м'ясо, вони здатні перевозити до 250 кг вантажу. Вовна захищає верблюдів від спеки й холоду, горб дозволяє прожити без води та їжі три тижні. Губи пристосовані жувати навіть колючки, а шлунок — перетравлювати метал і пластмасу. Мозолі на колінах і копитах дозволяють пересуватися й лежати на розжареному піску. Після перегонів учасники змагання грали на тих же верблюдах у баскетбол і поло. Войовничі ферзі (арабською — воїн) змагалися у верховій їзді та акробатичних трюках. Кульмінацією свята стала масова атака берберської кавалерії. Під гуркіт пострілів і войовничі вигуки вершники, як вихор, мчали крізь пустелю. їх сповнювала гордість за свою країну, свій народ і культуру.

«Червона ящірка»

Так зветься старовинний потяг, на якому ми збираємося проїхатися. Вирушаємо з містечка Металауї, розташованого біля підніжжя Атлаських гір. Звідси французький паровозик XIX сторіччя повезе нас у гори, до шахт, де добувають фосфати. Завдяки кольору вагонів потяг назвали «Червона ящірка». Французький уряд ще 1924 року подарував його місцевому бею. Складається він із шести різних вагонів, в одному з яких — ресторан. Особливу популярність має купейний вагон першого класу, з м'якими диванами. Той самий, у якому їздили колись перші особи держави. Тепер прокататися в ньому може кожен охочий, оскільки урядовим він був лише до 1954 року. З часом потяг «Червона ящірка» застарів і вийшов з ладу. Після реставрації йому подарували нове життя, і він почав возити туристів. Шлях проліг уздовж гірської річки Фельджі, що у перекладі означає сніжинка. Свою назву річка отримала через холодні води, що стікають з Атлаських гір. Що далі ми їхали, то величнішою видавалася природа: гори — ставали дедалі вищими, а каньйони й тунелі — довшими. Виникає таке відчуття, ніби ти їдеш Диким Заходом старої Америки й на потяг от-от нападуть грабіжники. Як у ковбойських фільмах, я вирішив полізти на дах потяга, що рухався. Знімати мене звідти прийшов поліцейський: заклали китайські туристи. Він мене не заарештував і навіть не оштрафував, а, навпаки, запропонував прокататися на паровозі. Ми домовилися, що назад поїдемо на даху разом, шкода тільки, що дороги назад у мене не було. Нас підхопила машина, і ми попрямували в гори до Алжирського кордону. З перевалів я кидав прощальні погляди на далеку пустелю, що жахає й вабить водночас.

/ Журнал Мандри

 Вернуться к списку статей